"СЗЧ - це злочин, за який понесуть покарання": пілот Апостол розповідає про гідність, бойові вильоти та свободу в умовах війни.
Апостол -- пілот 12-ї Окремої бригади армійської авіації, народився у родині військових і продовжив сімейну традицію. Здійснив понад 160 бойових вильотів, пілотує гвинтокрил Мі-24. Про сприйняття війни розповів в інтерв'ю "Телеграфу" "Лінія спротиву".
-- У мирний час політ -- це свобода, кайф, задоволення від того, що люди ходять по землі, машини їздять, а ти в небі. Та коли є загроза, польоти -- велика відповідальність, нам не до забавок, ми виконуємо завдання.
Страх — це не наш ворог, а скоріше супутник у нашій подорожі. Кожен виліт приносить із собою свою порцію тривоги. Я закурюю сигарету, вдягаю броню, шолом і рукавиці, готуюсь до польоту. Потім оглядаю вертоліт, ніби спілкуюсь з ним, запускаю двигун, і страх поступово відступає. Я відчуваю, як цей металевий гігант стає моїм союзником у боротьбі з тривогами. Ми разом долаємо ці негативні емоції, і з часом все стає легшим. Хоча вертоліт і виглядає як простий шматок металу, в ньому є щось більше — його душа. Пам’ятаю, як одного разу ми вирвались із небезпечної ситуації: я сів у гелікоптер, і ми миттєво злетіли. Коли ми почали посадку, я запитав у товариша: "Чому вертоліт поводиться дивно?". А він відповів: "Та я просто не привітався з ним". Це — одинадцять тонн металу, які слухаються тебе, але в них точно є своя енергія.
-- Діяльність армійської та штурмової авіації -- це забезпечення підтримки військ на передовій. Ми наближаємось до супротивника максимально близько, щоб надати допомогу піхотинцям. Отримавши завдання від нашого командира, він повідомляє нам: "Ось ваша мета, противник наступає" і надає координати. На підготовку маршруту польоту у нас є лише 10-15 хвилин: ми плануємо, готуємось до виконання завдання і вирушаємо прямо у зону удару. На шляху до цілі ми можемо спостерігати нашу піхоту, яка займає свої позиції.
У 2022 році сталась подія, яка навічно залишиться в пам’яті. Це була перша ротація на вертольоті Мі-8, і я виконував обов’язки льотчика-штурмана. Ми перебували на чергуванні неподалік Маріуполя, коли отримали тривожне повідомлення: наш вертоліт був збитий. Ми одразу вирушили на місце падіння. На місце події було доставлено кран, щоб підняти машину та дістати тіла загиблих. Після збору ми перевезли їх до шпиталю для ідентифікації.
Командир нашої частини дав мені ланцюжок і вервицю (точніше, те, що від неї залишилось), аби я передав це родичам загиблого. Я бачив сльози людини, якій передав речі загиблого, її біль. Я служив у підпорядкуванні полеглого пілота, він мене всьому навчав. Завдяки йому я став тим, ким я є. У цей момент прийшло переосмислення цінностей: наскільки все швидкоплинно.
Пілоти усвідомлювали, що їхній шлях може виявитися одностороннім, проте вони відправлялися в рейс, адже потрібно було евакуювати поранених, доставити запаси та озброєння, щоб військові в Маріуполі могли захищатися. Деякі з них не повернулися і досі вважаються зниклими безвісти. Це величезна втрата для нас, для всіх авіаторів, і водночас найзначніша місія в історії світової авіації. Коли пілот ухвалює рішення, він усвідомлює, що його власне життя не варте тих двадцяти, кого він намагається врятувати.
Один із пілотів, який завершив цю місію, є інструктором. Цей герой України не лише навчає нас мистецтву польоту, але й активно бере участь у бойових вильотах, завдаючи ударів ворогу.
-- Нещодавно в Instagram мені попався військовий медик, який виїхав. Чи коли Сергій Гнезділов пішов у СЗЧ. Давайте всі тепер підемо і що буде далі? СЗЧ -- це злочин і за нього посадять!
Софія Янчевська – це бойова медикиня, яка вирушила на фронт добровольцем, не маючи жодних обіцянок чи гарантій. Її хлопець також перебуває на передовій, а тим часом деякі вважають героями тих, хто вирішив залишити країну. Де ж тут справедливість?
Чому ми не можемо стверджувати, що ми контролюємо ситуацію в Україні? Ми дійсно контролюємо, адже народ є справжньою владою, і ми чинемо опір. Якщо всі ми будемо діяти злагоджено, ми зможемо зруйнувати цю агресивну машину. Без підтримки наших міжнародних партнерів ми зможемо витримати, але для цього нам необхідні їхні далекобійні ракети та удари по ворожим позиціям.
Мене вражає, чому ми повинні заохочувати цивільних до активних дій. Ми їх захищаємо, але чомусь потрібно ще й спонукати їх робити щось на фронті. Я не відчуваю необхідності дякувати мирному населенню за їх підтримку. Вони повинні усвідомлювати, що ми разом, ми служимо один одному і працюємо на благо нашої держави. Люди мають відповідально підходити до питання, відвідувати ТЦК і оновлювати свої дані, щоб уникнути ситуацій, коли їх доводиться шукати на вулицях. Вони повинні свідомо долучатися до нашої боротьби.
-- Не вбачаю підстав для цього. Я б навіть не бажав його розуміти. Це відразливо. Щоб ця концепція стала прийнятною, потрібно пройти 5-6 поколінь.
Якщо Росія вирішить зупинити цей конфлікт, це призведе до судових розглядів, виплат репарацій та відновлення України, що вимагатиме неймовірних фінансових ресурсів, і вони не прагнуть цього. Тому, вважаю, що їхня агресія триватиме, принаймні, з цієї причини. Москва скористалася тим, що в 2000-х роках Україна зробила ряд помилок та знизила свою обороноздатність, відмовившись від ядерної зброї та продаючи літаки й вертольоти. Ми самі повинні нести відповідальність за свої рішення.
Росія хоче Північною Кореєю захищатися? Тією країною, яка не знає, як вести бойові дії? Це варварство з їхнього боку -- хотіти захопити незалежну і суверенну державу. Росіян мотивують грошима, надбавками. Тих же зеків звільняють, а вони потім вертаються додому і там когось ґвалтують. Це не є вмотивовані бійці, вони гинуть тисячами. Що таке вмотивований боєць, який готувався тактично, в нього все є, і що таке, коли просто закинули його в окоп і сказали "якщо буде йти -- стріляй". Їх просто закидують, як м'ясо, і продовжують йти вперед.
